Мене з дитинства привчали до того, що я завжди комусь щось винна. Коли я була маленька, мама змушувала весь час говорити слово «мама». Потім я підросла, батьки все ще самі вибирали, на які гуртки мені йти, які оцінки отримати, що вдягнути, з ким дружити.Жити в таких умовах було жахливо, але я терпіла й у всьому слухалася. Я повинна була отримати хороші оцінки. І коли настав час, і я закінчила школу, то захотіла стати лікарем. Але моя бабуся сказала, що я не настільки розумна, щоб бути ліkарем, і я маю стати вчителем.
Я розуміла, що вчителем я не хочу бути; так ніколи й не стала. Але все ж таки пішла, відучилася, закінчила і не працювала ніколи, бо бути вчителем — це не моє. Потім вони вибрали, з ким я можу зустрічатися і за кого виходити заміж, скільки дітей, як назвати їх.А я також продовжувала робити так, як вони говорили. Одного разу, коли мені було 37 років, я сиділа біля озера і годувала качок. Я зрозуміла, що моє життя пройшло повз мене. Тоді до мене підійшов один чоловік, гарний, видний, блакитноокий і спитав, чому я сумна. Мені було так погано, що я все розповіла чужій людині.
Тоді він мені пояснив, що треба мінятись, треба поміняти своє життя і робити те, що хочу я. Той момент був найважливішим у моєму житті, тому що я змінила все.Я пішла від чоловіка, якого ніколи не любила, почала зустрічатися з цією людиною, бо покохала його. Він був лікарем. Незабаром я одружилася з ним. Він переконав мене, що я зможу ще вивчитися хоча б на фармацевта.Я відучилася і почала працювати за своєю професією. Ця зустріч змінила все моє життя. А думки інших для мене автоматично стали неважливими.