Вчора ввечері я була в себе вдома, готувала обід, доглядала дитину (моєму синові — 3 роки) і чекала чоловіка з роботи. Раптом пролунав дзвінок у двері. Я відкрила, на порозі стояв брат із 5-річним племінником та з пакетом фруктів. — Сетричко, подоглядай, будь ласка, за дитиною. Нас раптово у гості покликали. Я з радістю погодилася. Мій синочок любив грати із сином мого брата. Вони часто проводили час разом. Було вже пізно, але за племінником ніхто не прийшов. Я дзвонила братові, він повідомив, що скоро будуть.
Але час летів — і його знову немає. Я знову зателефонувала. -Поклади спати, ми скоро будемо. Але я втомилася чекати і поклала дітей. Брат не приїхав. Пройшло кілька годин . Моєму синові раптово стало погано. Я зателефонувала до швидкої допомоги. Мені сказали, що обов’язково треба їхати до ліkарні. Я дзвонила братові та дружині, але вони, мабуть, міцно спали і не відповідали на мої дзвінки. У мене не було виходу, і я вимушено попросила сусідку посидіти з сином брата (вона так заробляла на життя).
Це була дуже добра і гарна жінка. Я свого сина також довіряла їй. Я залишилася вночі у лікарні. Брат забрав сина наступного ранку . За кілька днів у магазині зустріла дружину брата. Вона накинулася на мене, мовляв, я залишила дитину у чужої жінки. Кричала на весь голос. Я пояснила їй ситуацію. Їй здалося, що вона повинна повернути мені гроші, які я заплатила сусідці і стала ще голосніше кричати. І заявила, що нічого не платитиме. Насамкінець вона завершила: ”Спасибі скажи, що поліцію не викликали”. Я ще раз зрозуміла, що добро не завжди цінується у цьому житті.