Колись у мене була велика сім’я: дружина, діти, було господарство, все було ідеально. Вранці я прокидався раніше за всіх, виходив на ганок, насолоджувався кілька хвилин ароматом самих різних квітів, що дружина насаджала, потім повертався додому, де вже прокидалися домашні: дружина і троє синів. Ми разом снідали, а потім розходилися у своїх справах. Увечері ми збиралися у нашій альтанці у дворі, вечеряли, ділилися новинами, розповідали один одному, як день провели і йшли спати щасливі.
Коли діти виросли, вирішили вони перебратися в місто, а ми з дружиною і не були проти – розуміли, що в місті їм буде цікавіше і краще. 10 років тому дружина важко захво ріла … вона му чилася два роки, а потім заснула вічним сном. Я свою Нінку так любив… думаю, вона забрала мене з собою, і я тепер не живу, а існую на землі без неї. Діти пообіцяли мене часто відвідувати, але… Почалися найважчі роки мого життя. Я вже як 10 років живу один, продукти купую такі, аби шлунок не бурчав, а то з моєю пенсією особливо не пошикуєш…
Газ мені провели, але пенсії, повторюся, ні на що не вистачає, а дров залишилося зовсім небагато. Я пішов свого часу дітям назустріч, всіх в своєму будинку прописав, але від них я і копієчку не отримую, хоча не раз натякав, що мені потрібна допомога. Вони всі плачуть мені в трубку, що у них самих фінансові труднощі, а молодший нещодавно собі іномарку купив, діти старшого ходять з останніми моделями телефонів… Ох, не знаю … невже я був поганим батьком?!