Все своє життя я подарувала своєму синові. Від його народження і досі я весь свій час дарувала йому. Коли він тільки народився, він був дуже пасивною дитиною, та настільки, що мені доводилося вчити його розмовляти найдивнішими методами, тоді як решта дітей дуже рано і нормально розпочинала свою розмову. Далі складнощі в дитячому садку, тому що він не адаптувався і постійно хотів бути поряд зі мною. Це вдалося досить складно, щоб він відучився від мене і зміг бути самостійним на відстані від мене, проте щоразу, коли він мене бачив на горизонті, він завжди плакав і рвався до мене. А перед школою я його як готувала! Разом вивчили майже все, що потрібне було для першого класу. Однак, була одна проблема. Йому нічого не подобалося вивчати.
Як би я не намагалася пояснювати деякі теми цікаво, з картинками йому ніколи нічого б не подобалося вивчати. Всю шкільну пору, всі домашні та класні завдання замість нього робила я сама, щоб у нього були добрі оцінки. Навіть коли я й не натякала на те, що певне домашнє завдання я зроблю сама, він нахабно приходив і залишав у мене свої зошити, мовляв роби сама, а я нічого не робитиму. А далі було ще складніше, він не захотів вступати, щоб здобути вищу освіту. Тоді я найняла найкращих фахівців, щоб його підготували і він зміг хоча б на мінімальні бали скласти іспити,
щоби просто зуміти вступити. Однак йому ніколи нічого не подобалося. Але ж я не для себе завжди старалася і зі шкіри вилазила, а для нього і його майбутнього! І ось, після випуску з університету, прилаштувала його бухгалтером у мого старого друга на підприємстві. Але йому це не подобається! Каже, мам, може, я хотів стати дизайнером чи юристом? Ти не дала мені вибору! Але я стільки всього заради нього зробила! А він поводиться як невдячний…