З дитинства про мене дбав тільки мій дід. Не те щоб мої батьки мене покинули, вони теж мене дуже любили, але дід мене любив по-особливому. Він часто брав мене з собою на риболовлю, на полювання, грав зі мною і вчив життєвим мудростям, нажитим роками. Час минав, я вже переїхав до іншого міста з навчання, а дід, на жаль, старів. Мені було 19, я був на світанку сил, а він, навпаки, вже став слабким і немічним. Мені було його дуже шкода, адже колись активний дід перетворювався на моїх очах на старого дідуся.
Саме тому я намагався більше часу проводити з ним, але не міг, як у дитинстві проводити з ним дні. Коли мені стукнуло 20, дід сказав, що вирішив залишити мені свою трикімнатну квартиру у хорошому районі, але також він попросив, щоб я в жодному разі її не продавав, максимум можна було здати в оренду. Я послухав діда, ця квартира дуже багато важила для нас обох, найкращі роки нашого життя ми обидва провели саме в цих стінах. Незабаром ми з дідусем пішли до нотаріуса, щоби переоформити всі документи на мене. Я там мало не розплакався, коли дід тремтячими руками підписав головний документ. Незабаром дідуся не стало… Провів він свої останні дні в оточенні сім. Хоч його й не стало, я був радий,
що пішов він із життя в любові та турботі. Ось тільки через три дні до мене заявилася моя двоюрідна сестра і з ходу вимагала ключі від квартири, мовляв, мені вона все одно не потрібна. А я ж знав, що вона прийде, я як відчував. Вона недавно купила машину в кредит, тепер у всієї родини гроші клянчить, разом із тіткою, щоби кредит погасити. Квартиру вона хотіла саме для того, щоби надалі продати. На всі заяви тітки і сестри я не звертав уваги, квартиру вони продадуть тільки після того, як не стане мене.