Мама нагрянула, як грім серед ясного травневого неба. Вісімдесятирічна старенька, впевнено скинувши своє пальто на сина, крехтячи пішла у вітальню. — Вітя я все знаю, ти навіть не намагайся від мене щось приховувати, — приголомшила вона його, навіть не привітавшись, — Мама бачить усе навіть тоді, коли має зір мінус шість і астигматизм. — Мамо, про що ти? Він поспішив повісити пальто, принести мамі зручний стілець та улюблені капці. — Ти з Ганною посва рився. – Я? З Ганною? Ні! Жінка вщипнула його за лікоть. — Мамі в очі дивись, Вітю. Чи не соромно тобі бре хати? — Мамо, мені вже не дев’ять! — Саме так! Тобі шістдесят, оболтус , а поводиться як дитина. Хто у такому віці дружину обра жає, га? — Нікого я не kривдив! З чого ти взяла?
— Ось гад , не зізнається ще. Я тобі, коли ввечері дзвоню, завжди на тлі Ганну чую, вона тобі підказує , як відповідати, а вчора її не було. Вона могла в таку пізню годину не бути вдома лише в тому випадку, якщо обра зилася і до батьків з’їхала. Тож не треба мені тут казки розповідати. Детективні таланти Вікторової матері завжди вражали. У дитинстві, начитавшись детективних оповідань, він думав, що Шерлок у тілі його матері переродився. А що? Цілком можливо, якщо реінкарнацію не виключати. — Гаразд. Я розповім усе. Чи не сварилися ми, просто я її вперше на місце поставив! Скільки можна мною командувати? Я дорослий чоловік. Спершу ти мене у всьому контролювала, потім вона. Я так жити не хочу! Бабуся насупилась. — Відчуття, що ти, в принципі, жити більше не хочеш .
— Пробормотала вона собі під ніс. — Чого? – Кажу, що життя без жінки не життя! І не треба мені тут марення всяке нести. Теж мені старий борець за незалежність білих чоловіків знайшовся! Якщо ти все життя слухався, то зараз уже нічого не змінити. — Чому це? — Нейропластичність не нескінченна! Ти так звик і інакше не зможеш. І не треба мені тут суперечити! — Звідки ти знаєш такі слова? Я зможу і доведу вам, що ви помиляєтесь! – упирався Віктор. — Довести можна теорему, а те, що мама каже – аксіома та догма у квадраті. Я все знаю! У цій ситуації точно знаю, що ти маєш вибачитись перед Ганною і взяти свої слова назад. — Не вибачатимусь я і від слів відмовлятися! — Будеш. А то я захворію, мене не стане, і мучить тебе совість, що рідну матір до могили довів. Я вже відчуваю, що в серці поколює. Ох! Жінка трагічно розвалилася у кріслі, поклавши руку у правій частині грудей. Правда, потім згадала, що серце в лівій , і змінила. — Гаразд…