Син наш Мирослав після школи поїхав вступати аж до Києва, там і залишився. Живуть вони з дружиною Зіною і сином в невеликому місті поруч зі столицею, а ми з чоловіком аж в іншій області в селі. Бачимося, зрозуміло, ми з сім’єю сина не часто. Ми їздили до них на народження онука, а вдруге, коли мені невістка допомагали пройти кількох столичних фахівців, та й все на тому. Взагалі ми з чоловіком не аматори міського шуму, не звикли ми до цього всього, нам краще в селі. Діти ж до нас приїжджають буквально два рази в рік, зазвичай на якісь сімейні свята. Так і живемо.
А це минулого тижня невістці Зіні виповнилося 35 років, і вони нас заздалегідь запросили на святкування. Ми з чоловіком вирішили поїхати, поміняли в райцентрі гроші на долари, тому що Мирослав сказав, що краще дарувати конверти. Святкували в ресторанчику, чоловік 20 було, майже всі нам, крім сватів, незнайомі люди. Подарунки дарували якимось дивним способом: на окремому столику стояв ящик для «конвертиків», туди ж на столик клали подарунки ті, хто дарував щось інше, а не гроші. Але зіпсувало нам з чоловіком свято не це, а те, що їсти у невістки на ювілеї нам було з чоловіком нічого.
Знаєте, ми люди прості, звикли до нормального їжі, а у них на святі ні картоплі, ні салатів нормальних не було. Зате були суші, якісь салати з водоростей і морепродуктів, руколи тощо, шашлички з мідій і ще якась нісенітниця. На солодке навіть торт не подали, все пили каву з якимись чізкейками, а ми замовили собі чаю. З напоїв — якісь фраголіно і коктейлі, ні нормальних вин, ні біленької. Словом, ви зрозуміли. Тому, в кінці свята, коли молодь танцювала, а старші вийшли подихати на свіже повітря, я з чистою совістю тихенько витягла наш конверт з 200 доларами зі шкатулки з подарунками. Не знаю, чи помітила Зіна.