«Ніхто мене не любить», — повторював дорослий чоловік, обіймаючи стовп. Люда сповільнила крок. Він здався їй знайомим, наче це її сусід по дому Олег. Чоловік був явно нетверезий. У під’їзді вона зайшла до Наташі, дружини Олега, та розповіла про зустріч. Наташа та Олег одружилися п’ять років тому. Їй було 58 років, йому 56. Обидва мешкали одні. У Наташі був син із своєю сім’єю, які жили окремо, у Олега лише літня мати, теж зі своєю квартирою. — Що вам не так ? — дивувалася Люда. — Уявляєш, дає мені по п’ять тисяч рублів на тиждень, на їжу та на господарство.
— Я тут трохи нагромадила грошей, то він їх знайшов і влаштував мені сцену. Ти від мене гроші приховуєш, грюкнув дверима і пішов. Наташа на пенсії, з якою вона ще й онукові дорогі подарунки купує. — Ось розлу чимося, квартиру розмінюватимемо, вона в шлюбі куплена, значить, навпіл гроші поділимо. Наталя підраховувала. Тобто половину грошей вона візьме, і чекатиме, коли квартира чоловіка залишиться їй як спадщина, а може бути ще й квартира свекрухи на додачу. Люда з подивом дивилася на цю літню жінку. Та поставила чашки для чаю на стіл і стала розливати чай.
Наталя завжди здавалась їй недалекою простушкою, а тут які комбінації видає. Звичайно, у такої жінки, якій у шістдесят три роки потрібен чоловік, і яка заощаджує на їжі, навряд чи чоловік добре виглядатиме. Люда замислилась. Вона завжди ставилася по-доброму до людей, і щаслива була тільки тоді, коли поряд була турбота, увага та безкорисливість. Турбота про чужу людину, а тим більше про рідну — тільки так зараз і можна ви жити. Їй стало шкода Олега. А хай він розлучиться! Людмила його прийме і з квартирою все вирішить. Вона поспішила до магазину. Олег так і стояв біля стовпа. — Ходімо, Олег, я тебе проведу. Він покірно пішов за Людою.