Галина, струнка красуня, зациклена на кар’єрі та фігурі. Інна, симпатична, далеко не струнка, але випромінює спокій, затишок та м’якість. Дорога від Галини до Інни у Бориса зайняла десять років. І причиною став п’ятирічний дитбудинку Пашка… — Тату, ти мене знайшов? – на Бориса дивився хлопчик. — Ні, малюк, я привіз подарунки вам, — чоловік присів перед хлопчиком навпочіпки, — тебе як звати? — Паша, — хлопчик обійняв його за шию, — я твій син Паша. Згадай же мене! У Бориса защеміло серце, він лише волонтером приїхав до дитбудинку роздати новорічні подарунки. А тут…
— Борисе, ми з тобою давно домовилися. Поки що жодних дітей, – холодно відреагувала Галина на пропозицію чоловіка вси новити Пашу. — А про прийомних взагалі мови бути не може. А якщо його батьки якісь ізгої якісь і він виросте таким самим? Я своїх ще народжувати не хочу, а ти надумав тягнути в мій дім приблудного. Ні! Десять років Борис думав, що його дружина добра та ласкава. Але її слова розплющили очі чоловікові. Він мовчки пішов спати. Весь тиждень у його вухах звучало: «Згадай же мене». У суботу, купивши велику машинку, він поїхав до дитбудинку. — Мій тато приїхав! — Радісний Паша біг йому на зустріч… Так і повелося. Борис домігся дозволу у директора дитбудинку відвідувати та забирати Пашу.
І щотижня він забирав хлопчика, і вони йшли гуляти: повеселилися на ялинці, покаталися на атракціонах, посиділи в кафе. Якось Борисові дуже захотілося відвести хлопчика до затишного теплого будинку. До себе не можна, там Галина лютує. Чоловік згадав про свою однокласницю Інну, найдобрішу дівчину. Подзвонив їй, описав ситуацію, висловив своє прохання. — Звичайно, приходьте, — відповіла Інна. У гостях на них чекало смачне, з запалу з жару печиво. Тепер щосуботи, після прогулянки, Борис з Пашею йшли до Інни, де на них чекав смачний обід і смачні печива. Спільні турботи про хлопчика зблизили Бориса та Інну. І чоловік прийняв рішення — розлучився з Галиною, і одружився з Інною. Потім уже удвох вони всиновили Пашу. Тепер чекають ще одного поповнення у сім’ї…