Ще давно, коли я була дитиною, мені було близько 6-и років, то я потрапила в ліkарню із зап аленням леге нів. Маму мою не пустили бути зі мною в палаті, тому я лежала в ліkарні одна. Але була така несправедливість, що мій сусід — хлопчик був всього на рік мене молодший, а йому з мамою дозволили лягти в пал ату. Батьки відвідували мене кожен день і приносили мені багато солодощів і фруктів. А діти і так мало їдять, тим більше, якщо хворі ють, тому я все акуратно складала собі в тумбочку.
Мені скоріше хотілося додому до мами, а не солодощі їсти. А потім я помітила, що сусід-хлопчик підійшов до моєї тумбочки, відкрив її і взяв цукерки. Його мати нічого не сказала, ніякого зауваження не зробила. І я теж промовчала, навіть не знала, як сказати. А потім подумала, що потрібно було поділитися з ним, а то одній їсти – негарно. Одного разу батьки принесли мені велику плитку шоколаду, на ній був намальований зайчик з Дідом Морозом. Вони сказали мені, що ми можемо разом з’їсти цю плитку, коли я повністю буду здоровою. Для мене красива плитка була справжньою мотивацією.
Так що я пила всі гіркі ліки і робила все, що говорив докkор. Одного разу цей хлопчик знову без дозволу поліз до мене в тумбочку. І я побачила, що він забрав мою плитку. Я схопилася з ліжка, підбігла до хлопчика і відібрала мою шоколадку: — Навчись хоч питати, перш ніж чуже брати! — криkнула я від злості. — Тобі що шкода, це ж дитина! — відповіла мені його нахабна мати. Хлопчик тоді заплакав, підбіг до мами своєї. Але після цього випадку він більше не ліз до мене в тумбочку. А я була рада, що змогла захистити свою шоколадку, а потім з’їсти її в день виписки зі своїми батьками.