Тільки згадаю свої молоді роки-так сльози на очах навертаються. Скільки молоді-то було, гуляли, на танці ходили, мотоцикли гриміли всю ніч. А зараз дивлюся у вікно — ні душі. Магазин? Та що від нього залишилося? Одна тільки вивіска. Більш того, село наше було дуже розвиненим, була і велика школа, і дитячий садок. Всі наші діти – а їх у нас п’ятеро-відвідували ці заклади, і ні від кого в місті не відставали. До речі, діти … мені здається, вони вже забули про моє існування, або згадують, але дуже рідко. А раніше кожні вихідні приїжджали…
а зараз – навіщо їм приїжджати? Вислуховувати моє ниття з приводу того, як спорожніло наше село? Як добре було в молодості? Але ж раніше, коли вони приїжджали по вихідних, добиратися — то не дуже легко. То на попутці, то на автобусі… Першим машину купив старший син. «Буду возити вас в місто, коли захочете» — говорив він мені з батьком кожен раз. А подзвониш йому-так він зайнятий, якась важлива зустріч, друзі приїхали з іншого міста і т. д. А які тоді ігри були! Збиралися родичами, сусідами. Діти грали в третього зайвого, глухий телефон.
А тепер у всіх свої наворочені телефони. Тому вони і сидять в них, навіть голову не піднімуть, коли про щось їх питаєш. Раніше Новий рік був моїм найулюбленішим святом. А улюбленим він був тому, що з’їжджалися всі діти, зі своїми дітьми. А зараз я зустрічаю його одна. Може, подружки-бабусі зайдуть, хто ще живий залишився, та й то не факт. Не можу зрозуміти, чому так сталося. І від цього тільки сумніше…