Після 10 років мук, ми вирішили взяти Ваню з дитбу динку. Але не минуло й півроку, як чоловік заявив, що дитину треба повернути…

Ми з чоловіком цілих 10 років намагалися заваrітніти – але в нас нічого не виходило. Випробували абсолютно все – безрезультатно. У результаті залишився один варіант – уси новити дитину. Чоловік не був у захваті від ідеї, але сам чудово розумів, що інших способів виховати та передати своє кохання дитині у нас просто немає. Ми довго обирали дітей, і зійшлися на думці, що усино влюватимемо 5-річного хлопчика Ваню. Через кілька місяців, коли всі документи були готові, Іван опинився в нас удома. На щастя, із налагодженням контактів у нас проблем не виникло. Незабаром я відчула, що в мене виникли всі материнські почуття.

Я щиро любила Івана і ніколи не згадувала, що він мені не рідний. Ось тільки із чоловіком була інша історія. Він теж щиро намагався полюбити хлопчика, як сина, грав, гуляв, проводив із ним багато часу. Але я розуміла, що все це він робить через силу. Через півроку чоловік приголомшив мене своїм ультиматумом: або ми повертаємо дитину до дитя чого будинку, або розлу чення. Я промовчала, бо не могла вимовити жодного слова.

Наступного дня чоловік зрозумів, що я не наважусь віддати дитину до притулку, тому відвіз її сам – не попередивши мене. Я була в лю ті — накричала на чоловіка, і побігла до дитя чого будинку. Коли Іван побачив мене, він підбіг до мене, обійняв і сказала: -Мені сказали, що ти більше не повернешся. Але я знав, що ти прийдеш. А де тато? Він вдома? -Синку, нам потрібно буде поки пожити вдвох. Зараз поїдемо до магазину іграшок, і ти обереш те, що тобі сподобалося. Адже завтра тобі шість років! З того дня у нас з Іваном почалося нове життя. Буде багато труднощів – але ми впораємось з усіма.