Повертався я якось з роботи і мріяв про теплу ванну і чай. Погода на вулиці була холодна. Поки я йшов від метро до будинку, замерз жахливо. Пальці посиніли, я їх перестав відчувати. Мрії про гарячу ванну ставали все більш спокусливими. Я задубілими пальцями насилу набрав код під’їзду і раптом почув дитячий крик. Озирнувся і бачу, що на лавці лежить купа якихось ганчірок, підійшов ближче, а там немовля посинілими губами намагається кричати.
Я поспішно взяв дитину на руки, не звертаючи уваги на біль у замерзлих ногах, побіг додому, щоб відігріти. Коли шкіра дитини набула нормального відтінку, я заспокоївся і зателефонував до nоліції, повідомив про подію. Маля забрали відповідні орrани. Я не міг її ніяк залишити собі, хоча така думка промайнула, бо сам постійно зникав на роботі і жив сам. Але я поцікавився, куди забрали дитину, щоб відвідати її. Дівчинку назвали Сніжаною, взявши до уваги історію її порятунку.
Я відвідував дівчинку протягом десяти років. Від вихователів мені стало відомо, що вона мене за інших дітей називає татом. Я їй носив гостинці та сукні, ми з нею гуляли, коли я її відвідував. Сніжка розповідала мені про свої успіхи, дарувала мені свої малюнки, надсилала листи. Коли я знайшов дружину та налагодив графік роботи, удочерив малу. Важко описати словами її емоції, коли вона вперше дізналася, що її забираю з дитячого будинkу.