Мене з дитинства не любили. Справа в тому, що у мене є молодша сестра. Батьки любили її, а мене ні. Я не кажу більше любили, тому що мене дійсно просто-напросто не любили. Нас постійно порівнювали і говорили, що я поrана, а сестра хороша. Але насправді вона була дуже розпущена, в школі була найгіршою ученицею, часто пропадала, а в одинадцятому класі ще й заваrітніла від дорослого чоловіка. Хоча я в школі вчилася добре, завжди була слухняною, спокійною дівчинкою. Але моїм батькам здавалося навпаки, що я сама погана. Я ніколи не розуміла, чому мене не люблять.
Серед усіх цих рідних моїх, що мене не любили, у мене була бабуся, яка дійсно мене обожнювала. Я у неї нерідко залишалася навіть тижнями. Ми з бабусею гуляли по місту, разом готували, читали книги і дуже багато розмовляли. У бабусі завжди були цікаві історії для мене. Коли бабусі не стало, у мене було таке відчуття, що я втратила частинку себе. Але бабуся моя ощасливила мене навіть після свого відходу. Виявляється, так як я вже була повнолітньою студенткою, бабуся переписала свою квартиру тільки на мене. А інших вона залишила ні з чим.
Але от коли мої рідні дізналися про це, мама прийшла і почала сваритися зі мною, говорити, що я повинна продати квартиру і дати їм гроші; або буде ще краще, якщо я взагалі віддам квартиру сестрі, тому що вона з дитиною в однушці живе. Коли вона сказала про сестру, я ще більше розсердилася. І мати виставила за двері зі словами, що вони нічого від мене не отримають. Все життя, на тлі сестри, я страждала, а тепер доля дала мені шанс побудувати щасливе життя, і я буду цим користуватися. Коли бабуся була жива, вони навіть не згадували про неї, так чому я повинна з ними ділитися її квартирою?