Я завжди знала, що багато чоловіків серйозно не паряться, як жінки, у виборі своєї супутниці. І багато хто навіть вибирає собі дівчину, орієнтуючись на зовнішність, а потім скаржиться, що вони стільки часу на себе витрачають, а по дому нічого не роблять. І так починаються сварки, скандали та розл уки.Я завжди мріяла вдало вийти заміж і навіть зовсім не принципово для мене — чи я працюватиму чи ні. Адже я за вдачею така людина, що мені краще зайнятися будинком: я волію провести свій день готуючи смачну їжу для чоловіка, ніж в офісі за комп’ютером сидіти.
Моїм обранцем став мій однокласник, з яким ми навчалися разом із першого класу. Дружили завжди і в підлітковому віці, начебто закохалися. У 18-ь зіграли весілля. Жили ми окремо на квартирі, але через 4 роки безглуздого, на мою думку, шлюбу вирішили розійтися по-доброму.Ми були один одному добрими друзями, а на більше не потягли. Жаль тільки, що втратила хорошого друга.Потім я два з лишком роки займалася тільки собою. Але шалено хотіла сім’ю та дітей. Зустріла начебто нареченого, через півроку стосунків він запропонував мені переїхати до нього. А вже думала, що все, без 5 хвилин, як заміж покличе.
Пройшло 2 роки – і нічого. Я вже прямо запитала, коли ж весілля зіграємо, а він мені видав таке: «А хіба тобі так важливо мати штамп у паспорті, це ж не гарантія щастя? Я тебе й так люблю».Але я заперечила, що хочу нормальну законну сім’ю та дітей, на що він сказав мені, що я не за адресою. Не хоче він дітей та й усе.Я повернулася до батьків, і вже не шукатиму нікого, адже вже не сподіваюся зустріти нормального чоловіка, з яким наші погляди співпадуть.