Віра як відчувала, що її дочка Маша рано чи пізно, але повернеться додому. Вона втекла зі своїм кавалером 5 років тому, жила у нього, а мати все чекала і сподівалася, що дочка з’явиться. І ось цей момент настав. Вся заплакана Маша з великою валізою опинилася перед дверима рідного дому: — Ну що, згадала мати нарешті… З’явилася? Що ж прийшла? Або тобі у свого принца поrано було? Такими словами зустріла її мати. Але насправді Вірі дуже хотілося обійняти міцно донечку, притиснути до себе і захистити від усього світу.
Але вона розуміла, що зараз потрібно бути суворою, щоб це послужило життєвим уроком для Маші. — Мам, впусти. Взагалі-то у мене тут законне місце, мій кут. — Твій кут? Згадала вона, а хто 5 років тобі за твій кут платив? Маша пройшла в свою кімнату. До ранку вона не виходила з неї, так пройшло 3 дні мовчання. Потім ввечері за чашкою чаю Маша перша почала: — Я думала, що у нас все серйозно. А йому було просто зручно мати у себе під боком безкоштовну служницю. Він навіть одружуватися на мені не збирався, уявляєш, мам?
— Уявляю, Машенька. — Я заваrітніла від нього, я дуже хотіла дитину. А він ні… — І що ти зробила? Що зараз? — Зараз, мату, я просто позбу лася дитини. Він так сказав. Віра уявила, що вона могла б стати бабусею. Тримала б зараз у себе на руках маленьку дитинку. Сльо зи самі навернулися на очах. — Нічого, Машенька, значить, твоє щастя ще попереду, — заспокоїла мама і міцно притиснула дочку до себе. Найголовніше, що вона просто повернулася додому.