— Ми сім’я. Ми маємо допомагати один одному. А ти? Сестра твоя, Галка, живе з сім’єю у нашій двойці, а ти одна у трикімнатній квартирі. Батько просить відвезти бабусю до лікаря, ти відмовляєшся. Квартира наша давно ремонту вимагає, а ти двічі на рік їздиш курортами. Допомогти сім’ї навіть не думаєш. — Чому я маю допомогти вашій родині, мамо? Адже ви самі мене викинули з неї у восьмирічному віці. Відколи у вас з Миколою народилася Галка. Нагадати тобі? Добре. Згадай, ви постелили на підлозі ковдру, самі з чоловіком лягли по краях, а доньку посадили в центрі.
Я тоді хотіла приєднатися до вас, притулитися до краю. Твій чоловік мало не відкинув мене. «Кобила здорова, не лізь до дитини!», Зашипів він. А ти? Промовчала. І ти хочеш, щоб я цього називала батьком? Згадай, твій чоловік вимагав, а ти його підтримала, і ви мене відфутболили твоїй матері. Та мене інакше як «виродок» та «ублюдок» ніяк не називала. І ти хочеш, щоб я називала цю бабусею? Згадай, я хотіла налагодити стосунки з твоєю дочкою. Але зрозумівши, що обдаровувати її дорогими подарунками і возити її за кордоном я не маю наміру, вона не захотіла мати зі мною жодних стосунків.
І після цього я маю називати її сестрою і вирішувати її проблеми? Дякувати Богу, мене забрала до себе бабуся, мати мого батька, твого першого чоловіка. Вона стала єдиною моєю сім’єю. Це вона мене виховала та поставила на ноги. Це вона залишила мені у спадок квартиру. А ти зі своєю родиною навіть не спромоглися допомогти мені проводити її в останній шлях. Я всі свої образи висловила мати. Ти вільна вирішувати піти чи залишитися. Якщо вирішиш залишитися, я клянуся, забуду всі свої образи і буду дочкою, що любить… — Вибач, але мені вже треба піти.