Мені було всього 13, коли не стало мого батька. Нам усім було важко через його втрату, але ще гірше за всіх було мені, коли я бачила, як страждала мама.Я практично не бачив її усміхненою. І ось, коли вона вийшла заміж вдруге я була рада за неї, так як вона знову почала посміхатися, сміятися, я знову бачила її щасливою.Через пару років мама наро дила мені братика, Мішу. Я прив’язалася до нього з першого дня його перебування в нашому домі.
Коли я вчилася в одинадцятому класі і готувалася до іспитів, мама сиділа в декреті і няньчилася з Мишею.Мої стосунки з вітчимом були скоріше нейтральними, ніж теплими, так як він був справжнім жмотом і постійно дорікав мене в тому, що я витратила зайву копійку, але заради щастя мами ми ладили. Після закінчення школи, мама сказала, що мені доведеться відкласти вступ до університету на рік, тому що вона повинна знайти роботу перед цим. Я не була в захваті від цієї новини, але погодилася, адже вибору особливого у мене не було…
Так як я не знала, чим зайнятися, весь свій вільний час я присвячувала Миші, грала з ним, дбала про нього і так далі. Восени Михайлик прихворів, і я не відходила від його ліжечка ні на хвилину. І через це я не могла повноцінно доглядати за будинком. Це стало відмінним приводом для нової сварки з вітчимом, в ході якої, він назвав мене недолугою іі неохайною. У відповідь на це, я відповіла, що йому варто менше просиджувати п’яту точку на дивані, поки мама заробляє для всієї родини.
Поки ми сварилися, мама, як і під час всіх інших сварок, мовчки спостеrігала за тим, що відбувається, тихо підтримуючи вітчима.Ця сварка вже стала останньою краплею, і після неї я вирішила переїхати з цього будинку. Сумно було, звичайно, що я Мішу залишала, але вітчим у мене реально приставучий. Переїхала я жити до бабусі. З моїм підробітком і пенсією бабусі, жили ми дуже навіть добре. Мама не цікавилася, як ми живемо, але мені і особливо не треба було уваги від неї. З її дозволу, я пару раз заходила до них-пограти з Мішею, але тільки коли вітчима вдома не бувало. А так мама повністю відмовилася від мене, але я її не звинувачую. Нехай, вона буде щаслива, я цьому тільки рада.