Напередодні зателефонували родичі із села та повідомили сумну новину: бабусі вночі не стало. -Мам, ти розумієш, що ми дуже запізнюємося? Ангеліна стояла в коридорі і нервово крутила в руках ключі від машини. -Досить копатися. Ми купимо нове. Невже є якась різниця? -Є, доню, є! Бабуся хотіла, щоб її поховали саме в цьому одязі. Останню волю потрібно виконувати, доню. -Мама, бабусі більше немає.
Їй абсолютно все одно в чому її поховають. -Мама, ну перестань! Ми точно її просто викинули. -Ні. Я точно не викидала. А сюди нікому лізти не дозволяю… Ах! Ось же вона! Лариса дістала велику картату сумку, а звідти сукню з приємної тканини, хустку і зручні сандалі. -Бабуся сама вибирала. Вона завжди говорила, що дітям і померлим не можна відмовляти в бажаннях, бо вони більше знають про життя, ніж просто люди, бо перебувають на межі. Можливо, що тільки в цьому стані душі людині доступна істина, коли нитки,
прив’язуючі їх до цього світу, максимально слабкі. -Це звучить як марення якесь. -Можливо. Але ж все життя суцільне марення. Безліч випадковостей, зливаються в один сюжет. На мій погляд устрій всесвіту повна маячня по своїй суті і світ досконалий у цьому. Однією маячнею більше, однією менше. Хіба може щось суттєво змінитися? Нам залишається тільки слухати вссвіт і намагатися зрозуміти його знаки. Не думаю, що ми можемо щось більше.